Лист



Категории Леонiд Мосендз ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Е. Чупруновi Вельмишановна Панi! Уважаю за приємний обов'язок подякувати Вам, Вельмишановна Панi, за Вашого гратуляцiйного листа. Я справдi не заслужив тоï кiлькости комплiментiв, що Ви ïх змарнували для моєï особи. Бо одержання нагороди за свою повiсть не вважаю пiдставою для такого марнотратства. Дозволяю собi звернути Вашу ласкаву увагу на одне з прекрасних гасел нашого модерного вiку: ощаднiсть... Менi трохи нiяково, що своєю письменницькою продукцiєю я спричинився до марнування Вами, Вельмишановна, дорогоцiнного часу. Бо з Вашого ласкавого листа я маю пiдставу думати, що Ви витратили час на читання всiх моïх творiв, включаючи сюди, звичайно, й премiйовану повiсть. Що моя нiяковiсть не переходить у почуття цiлковитоï вини, то це лише тому, що кiлькох названих Вами творiв я не писав зовсiм. Решту нiяковости, недостаючоï до почуття вини, складаю на наш найбiльш поширений i, безперечно, вiдомий Вам, Вельмишановна, часопис. Рецензент його в переглядi моєï дiяльности поширив (з надмiрного марнотратства комплiментами) мою творчiсть на кiлька нiколи не писаних мною речей. Але в кожному разi Ваша увага, Вельмишановна Панi, мене дуже тiшить, тим бiльше, що походить вiд особи менi мало знайомоï. Тому я дуже здивований, що в моïй повiстi знайшли Ви сторiнки, якi, мовляв, мовби списанi з моïх зустрiчей iз Вами досить багато рокiв тому. Ще бiльше: наскiльки я зрозумiв з Вашого ласкавого листа, то Ви вважаєте, що цiла власне повiсть iнспiрована тими зустрiчами. Ви помиляєтеся, Вельмишановна, i хоч менi дуже шкода, але я змушений у дальших рядах виправити цей помилковий, хоч i приємний для Вас здогад. Наскiльки я згадую, то початок нашого пiвзнайомства припадає якраз на добу пiсля тих подiй, якi накресленi в моïй повiстi. Гадаю, що Ви так само не забули тоï дати, Вельмишановна, якщо пам'ятаєте все те, що було перед нею. (Чи, власне, не було). Вибачте ласкаво цю крихту iронiï, але вважаю, що в даному випадку вона цiлком виправдана. Проте тi зустрiчi, про якi Ви згадуєте, дiйсно були... Ними дiйсно iнспiрована моя повiсть. Але були не з Вами, i я дозволю собi довести Вам це. Ви, напевно, зустрiчали репродукцiю одноï американськоï картини (прiзвище маляра забув), що зветься Дiвчина Золотого Заходу. Ви ïï, мабуть, пам'ятаєте: сiро-синє тло, а на нiм у синьому одязi постать молоденькоï дiвчини. Вiтер притискає до струнких нiжок синю сукню, має шалею, загорнутою довкола шиï, висмикує з-пiд широкого капелюха золоте волосся довгих кiс. Вiтер, мабуть, рвучкий i сильний, але в постатi дiвчини спокiйне напруження спротиву, уста пiврозкритi усмiшкою втiхи з власноï життєвоï сили, й тiльки очi трохи суворо мiряють далечiнь — батькiвщину вiтрiв — та смаглява рука певно стискає стек. Згадуєте, Вельмишановна? I воля, й вiдвага, i радiсть боротьби, радiсть далечини, яку треба пройти й подолати, тхне з динамiчноï постави дiвчини. Мабуть, онуки тих англiйських жiнок, що йшли як пiонери вiд Великих Озер сходу на пiдбиття нових земель Золотого Заходу для своєï раси й своïх нащадкiв. Отож дворiчними зустрiчами з тою дiвчиною, що я ïï звав по картинi Дiвчиною Золотого Заходу, є й iнспiрована моя повiсть. Тою дiвчиною Ви, Вельмишановна, не були нiколи... Чим була та дiвчина для мене — про це годi писати. Та це й вiдомо Вам i iз повiсти... I тепер Вам, мабуть, стає ясним, що Ви помилялися, утотожнюючи себе з головною дiєвою особою моєï повiсти. Але ж у цiй повiстi я не договорив усього, може, найголовнiшого. Бо коли знявся великий вихор життєвих обставин, що змагався змести дiвчину, то вона не обернулася до нього вiдважно-рiшучим обличчям, а лише покiрно пiдставила жалiбно скулену спину. Коли треба було смiливо подивитися в сiро-синю далечiнь i пройти через неï — вона вiдвернула своï синi очi. I рука ïï нiчого не стиснула, а впала додолу в'яло й безсило. I Дiвчина Золотого Заходу обернулася в панночку сiрого сходу. Отже, коли Ви, Вельмишановна Панi, пам'ятаєте, мовляв, теє, що стало пiдкладом для моєï повiсти, то, мабуть, не забули й того, чого в нiй немає, але про що я тут коротко згадую... Я ж, Вельмишановна, панночку зi сходу забув цiлковито й остаточно. Принаймнi про ïï iснування нагадав менi лише Ваш ласкавий лист. Але Дiвчини Золотого Заходу не можу забути... Пам'ятаю ïï, бо два роки бачив у нiй красу, вiдважнiсть i радiсть з боротьби, як би ця боротьба не скiнчилася. Бачив так довго, аж поки сама дiвчина не стала менi синонiмом усього гарного, що є в дiвчинi й що має бути в моïй людинi. Спомин про неï, загострений аж до вiзiï, сконцентрований аж до обов'язку провести в своє життя викликанi нею якостi, спомин чинний i спонукуючий до чину,— був зi мною останнi роки... Вона ставала бiля мене, коли здiймалися гострi вiтри, вона все нагадувала пiдставляти ïм чоло, а не спину. Вона скеровувала мiй зiр i мiй крок на Золотий Захiд i дружньо стискала мою руку, коли та вмлiвала. Отже, коли навiть жива дiвчина Золотого Заходу лише створена моєю уявою, а в дiйсностi була тiльки панночкою, то все-таки це нереальне вiзiонерство принесло реальнi наслiдки. Панночку полишило самiй собi, а менi все ж дало те, чого я чекав вiд Дiвчини. У вдячнiсть за багатство тих двох рокiв, що вона подарувала менi (напевно, несвiдомо, але хай!), я подарував читачам спомини про неï. По-перше, це було сплаченням ïй мого боргу, а по-друге, я сам на думцi: багато з нас має свою Дiвчину Золотого Заходу, але мало хто знає, як на неï треба дивитися, чого вiд неï сподiватися й чим вона для кожного з нас може бути (хоч би й у споминi). Коли менi це пощастило, то я дуже радий. Тодi я дiйсно заслужив нагороду за свою працю, заслужив ïï вiд самого себе. Ось Вам, Вельмишановна Панi, уся ця коротка iсторiя моєï Дiвчини. Тепер Ви вже, напевно, переконалися у помилковостi своïх здогадiв. Тепер уже не сумнiваєтеся й Ви, що ми знаємося лише з того часу, як iз дiвчини Заходу стала панночка Сходу й, нарештi, цiлком послiдовно, Вельмишановна Панi. I тому Ви зрозумiєте, що я змушений з подякою вiдхилити Ваше ласкаве запрошення на вiдвiдини Вас. Бо Дiвчина iснує ще й далi в моïй занадто творчiй уявi, а панночку Сходу я цiлковито викреслив зi своєï пам'ятi й вiдновляти спомини про неï не бажаю. Вiдшкодуванням за знищену iлюзiю хай буде Вам сумнiвний парадокс Поля Бурже: Белетристика не є життя. Вiн, мабуть, потiшить Вас у нездiйсненому бажаннi знайти неiснуючий зв'язок мiж Вами, Вельмишановна Панi, й працею шануючого Вас Л. М.
Лист