ЕВШАН-ЗIЛЛЯ



Категории Леонiд Мосендз ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал М. Селешковi I коли Отрок, юнак-ханенко, понюхав чарiвного Евшан-зiлля, що принiс йому гудець Оря вiд його батька хана Сiрчана,— згадав ураз свою половецьку вiтчину й утiк iз Орею з ворожого Києва до привiльних степiв. Так кiнчається легенда про чарiвне зiлля. Але тут лише-но починається iсторiя самого ханенка Отрока. Ось вона: По довгiй дорозi досягли нарештi втiкачi таборовищ свого племенi. Але не пiснi й радiснi вигуки зустрiчали ïх, а тиша й смуток: хан Сiрчан умирав. Лежачи безвладний у своïй ханськiй юртi, довкола якоï, куди лише око сягало, стояли шатри його народу, вiн останнiм зусиллям волi тримався решток життя, щоб ще напослiд побачити давно страченого сина. Наказав пiднести шатровi поли, щоб удень i вночi мiг виглядати його з усiх сторiн свiту. Розiслав чати на всi боки, щоб заздалегiдь сповiстили про синове наближення. Не спав уночi й не стулював очей удень: вдивлявся й чекав... Коли ж нарештi схилився юнак над ним, убраним до останньоï подорожi в лисячий кожух, поволокою критий, i кунячу шапку, — Сiрчан уже ледве мiг вимовити й слово. Лише очi його засвiтилися останньою радiстю, i вiн мiцно вхопив синовi простягненi руки... А пiсля пiдходили начальники орд, уклонялися Сiрчановi аж до землi, метучи долiвку кунячими шапками, i один за другим укладали свою лiвицю до переплетених рук батька й сина. I Отрок знав: це присягається йому його нарiд, присягається, що буде так само вiрним синовi, як був досi батьковi. А пiсля Сiрчан пiдвiвся на свойому ложi, очi йому заблищали, як леза половецького ножа, зуби вишкiрилися, мов iкла степового вовка. Хотiв щось вигукнути, але лише струснувся цiлим тiлом, упав навзнак i вiддав духа... А Отрок стояв над ним без руху й без думки i лише вiдчував, як запах Евшан-зiлля дереться з завiшаноï на шиï калиточки й стискає груди... Три днi й три ночi стояв стогiн над таборовищем. Лементували жiнки, сидючи над вигаслим багаттям, викрикували до Смерти бойовi погрози бойовики, верещали дiти, iржали голоднi конi й гикали верблюди. I було все це таке чуже й дике для юнака Отрока, цей хижий степовий свiт, що здавався йому тяжким гарячковим сном, який, бувало, снився серед ночей покинутоï Руськоï землi... Але вiн нахилявся до калиточки i запах Евшан-зiлля знов збуджував у нiм приспану половецьку душу... А нiччю третього дня посадили мертве ханове тiло, вбране в коштовний одяг Великого Хана, на коня, примоцували до високоï спинки сiдла мертвих, оточили останнiм почотом i помчали геть вiд табору, на захiд сонця, в безбережний степ. Молодий хан мчав попереду, мiж двома старими вождями, що вели поïзд. Було дивно й лячно Отроковi серед цеï чужоти. Конi коцали копитами об копита, сполоханi ховрашки вискакували з-пiд нiг, вiтер свистiв у вухах, i все це було чуже, чуже для руськоï душi половецького хана. Лише млинове коло мiсяця, воно одне було таке саме, як i в далекiй Руськiй землi... Отрок притьмом оглядався i кiлька крокiв за собою бачив коня смерти з мертвою постаттю в сiдлi, а далi безладний натовп бойовикiв, що летiв мовчки врозтiч за ханами. I нараз здалося йому, що це не люди, а бiсовське полчище мчить степом на якусь страшну перемогу... Але хапався за калиточку з зiллям i серце його знов починало битися степовим тактом. Коли шалений поïзд спинився нарештi над незнаним байраком, де чорнiла глибока могила, i коли зойки забиваних коней змiшалися з зойками вбиваних невiльникiв — знов хвиля чужоти плеснула на Отрока. Але пах Евшан-зiлля залоскотав йому знов у нiздрях i вiн, як усi, ударив мечем об щит i вигукнув бойовий половецький клич. Коли ж трупи засипали землею, а. блiдий мiсяць цiлком схилився до заходу, тодi при перших заблесках дня заграла мужня сила в молодому половецькому тiлi i хан Отрок вiдчув, що вiн є пан i володар великого народу. Пiднiсся на стременах, майнув мечем, i клич сам вирвався з його горла. А тисячi ïздцiв повторили його за своïм паном: — На Русь! На Русь! А запах Евшан-зiлля лоскотав хановi нiздрi, бурхливо пiдносилися груди, й очi оберталися до пiвночi, проти якоï хотiв вести своï орди. На другий день зодягли Отрока в дорогоцiннi володарськi шати, вiд ромеïв здобутi, на голову дали шапку Великих Ханiв, посадили серед вiдкритого шатра й закричали великому хановi славу. Бачачи довкола себе могутнi й вiдданi орди, не мiг знов стриматися Отрок, i вчорашнiй викрик: На Русь, пiдхоплений тисячами могутнiх грудей, покотився аж до Половецького моря. На свято нового хана зiбралися всi орди. Жадiбнi бою, перемоги й здобичi, чекали начальники й простi вояки вiд нового хана поновлення слави степового народу. Чекали щастя в походах, успiху в нападах, безлiчi полонянок i здобичi. I коли захоплення й кумис затуманили голови, скликав Отрок велику пораду вождiв. Запах Евшан-зiлля ступав хановi до нiздер i паморочив змисли, коли вiн почав говорити. Згадав, скiльки бiди заподiяла Русь степовому народовi, згадав усi перемоги над нею, ïï багатство, поволоки й шати, церкви, кам'янi палати й бiлих полонянок... Згадав i про свою неволю в Києвi, про упокорення славного ханського роду, про всю ту небезпеку для половецького племени, якщо Русь мiцнiтиме й посуватиметься все далi й далi у вiльний степ. Говорив, а очi начальникiв виблискували, як половецькi ножi, зуби шкiрилися ненасиченою люттю степових вовкiв, i однодушний вигук: На Русь, на Русь струснув ханським шатром, покотився таборовищем i загас аж у Половецького моря. I була пiд Києвом сiча велика. Стрiли закрили сонце, а вiд тупоту копит, iржання коней i брязкоту залiза не чути було людського голосу. Цiла орда з ханом Отроком прийшла пiд Киïв. Уже манилися ïм киïвськi поволоки, бiлi киянки-полонянки, повнi пригоршнi золота, непочисленi ряди невiльникiв. З дивним почуттям глядiв Отрок на золотий верх Софiï, до якоï колись був ходив як хлопчик-християнин, i дивним сумом i острахом стискалося йому серце. Але хапався за калитку на грудях i запах Евшан-зiлля дерся йому аж до мозку. Хоч як завзято натискали половцi, хоч як пiдбадьорював ïх Отрок, сам iдучи попереду й пускаючи стрiлу за стрiлою до руських панцирiв, хоч бурею лiтав вiн з своïм бунчуком вiд одного крила вiйська до другого — але стояла Русь, мов стiни святоï Софiï. Половецькi стрiли застрягали в руських кольчастих телягах, списи ламалися об щити, а коли падав один над ним, знов стискалися щити непроступним муром. Об цей мур розбивалися хвилi половецького моря, як Днiпровi хвилi об скелi порогiв. А золота коругов князя маяла грiзна й непохитна серед руського вiйська. I не витримала нарештi половецька орда. Один за одним прибiгали до Отрока перестрашенi вождi: багато упало воякiв, паде далi, а Русь стоïть, як i стояла! Самому Отроковi почала вже падати вiдвага, i сумнiв ухопив його за серце мiцними клiщами. Коли ж натиснула Русь i замiшалася орда — вiн перший покинув поле бою, а за ним гнали врозтiч його розторощенi орди, гнали в жаху перед страшною княжою коругвою. З соромом, палкою ненавистю й ще бiльшою жадобою помсти повернув Отрок у степ i знов почав думати про похiд на Русь. Зiбрав усi своï орди й союзникiв, безлiч коней i возiв i вирушив, лютий i кровожадний. Горiли села руськi, не могли оборонитися й городи, дим i стогiн здiймалися над Руською землею. Знов обляг Отрок золотоверхий Киïв i вдарив списом у Золотi Ворота. Знов манилися йому княжi хороми, свята Софiя, манилася цiла Руська земля — нова батькiвщина для його племени й роду. А половецьке вiйсько бурхливо хвилювало, як стримувана повiнь ярого Днiпра, що ось-ось заллє благодатнi киïвськi ниви. Знов був лютий бiй, якого вже не бувало пiд Києвом вiд печенiзьких часiв. Розлюченi попередньою невдачею, розпаленi жадобою помсти й здобичi, натискали половцi на Русь останнiм смертельним натиском. Л там, де той натиск слабшав, де заломлювалося завзяття степу,— там усе був попереду Отрок, даючи вiйську приклад зухвалости й вiдваги. Але мiцним муром стояло руське вiйсько й половецькi хвилi розплюскувалися об нього, як хвилi Днiпра об пороги. I коли Русь натиснула — знов не витримали орди i знов мусiв утiкати Отрок, залишаючи не лише здобич, але й безлiч половецького люду по байраках i ярах Руськоï землi. А за втiкачами загналося в степ i руське вiйсько. Де натрапило на половецькi таборовища — знищило все, що могло. Спробував Отрок заступити йому дорогу, але йшло воно, мов мур щитiв, над яким непохитно стремiла вгору страшна й зненавиджена степом княжа коругов з суворим чорним Спасом. Мусiв Отрок утiкати аж до самого Половецького моря, а запах Евшан-зiлля стискав йому в грудях i притьмарював змисли безсилою ненавистю. Коли ж знов зiбралися докупи недобитки половецького вiйська, великий плач знявся над таборовищем. Багатьох славних i могучих ханiв недолiчували присутнi. I хоч жадобою помсти палало Отрокове серце, хоч пах Евшан-зiлля пiдносився йому до мозку й збурював кров, але викрик На Русь, на Русь уже не видерся з ханових грудей. Мовчки лише озирнув вiн збори пригнiчених вождiв, що сумним пiвколом засiли в ханському шатрi. Нарештi з кола пiднiсся Кобяк. Був ханом далекоï орди, аж у самого Половецького моря, i рiдко коли з'являвся до ханського шатра. Може, тому, що було йому задалеко, а може, й тому, що, бувши колись у руському полонi, взяв вiн собi за жiнку руську дiвчину, перейняв багато звичаïв руських i нерадо вже брав участь у походах на Русь. Пiдвiвся й зачав говорити. I поки говорив, слухали його слiв з такою напруженою увагою, як мало коли слухають степовики. А Кобяк згадав ранiше про всiх вождiв i начальникiв, що загинули за останнiх походiв на Русь. Згадав i хвилинку помовчав. Не дiстав жадноï вiдповiдi, лише кожен присутнiй повiв очима по зiбраних, не побачив багатьох друзiв i глибше настромив на очi високу шапку... А Кобяк почав далi пригадувати славнi днi половецьких перемог, днi, коли Русь платила данину вiльному народовi степiв, а кожен вождь мав невiльникiв i невiльниць аж до непотреби. I слава про степовий нарiд iшла ген-ген аж за Половецьке море, аж до земель ромеïв. Знов не було вiдгуку на Кобяковi слова. Лише жадобою заблищали очi, як леза половецьких ножiв, i кунячi шапки посунулися знов на потилицi. А тепер уже Кобяк говорив смiливiше. Говорив, що забули вже боги про свiй половецький нарiд. Не дають йому вже анi тоï хоробрости, анi завзяття, як за давнiших часiв. Не дають степу вже того добра, що його має от хоч би тая ж Русь! Бо хiба ж можна порiвняти богiв руських з половецькими? Руськi боги — могутнi й сильнi боги! Чи ж не помогли вони Руси набути кам'яних палат, мiцноï зброï, городiв i храмiв? Тому-то й стає вся Русь такою мiцною стiною проти своïх ворогiв! Бо має що боронити... А степовий нарiд, як тiльки на нього натисне ворог, зараз же утiкає свiт за очi з своïми богами й убогими шатрами. Тому-то Русь все мiцнiше й мiцнiше натискає на степ i посуває за своïми полками мури церков i городищ все далi й далi в глибину половецькоï землi... Кобяк говорив, збори уважно слухали, а Отроковi здавалося, що знайшов вiн причину поразок i упадку свого народу! Так, це дiйсно був руський бог! Той, що замешкує ïхнi золотоглавi церкви, той, що його iсповiдувати навчився i вiн у руськiй неволi. Це був чорний Спас ïхнiх корогов, ласкава Богородиця ïхнiх церков, мужнiй архангел Михаïл з вогняним мечем... Це вони й безлiч iнших пророкiв, святителiв i угодникiв тримали над Руссю свою охоронну руку, давали ïй силу, витривалiсть, мужнiсть i багатство! Справдi, мав би й половецький нарiд вiддатися пiд охорону цього бога Русичiв, перебрати його вiд Руськоï землi для землi Половецькоï. Це вiн допоможе степу дорiвнятися нарештi народовi руському, навiть перевищити його в силi й мужности. А змiцнiвши, забрати його багатства, його храми, кам'янi палати й увесь нарiд руський зробити невiльником народу половецького. I буде ця помста солодша, нiж помста зброï й вiдплата крови... Коли нарештi Кобяк скiнчив i озирнувся довкола, було помiтно по блиску очей i напруженому диханнi, що його слова не були чужi для слухачiв. А пiсля один за одним говорили й вождi. I всi були заодно, що справдi боги Руси є сильнiшi вiд богiв степових i добре було би народу половецькому приняти ïхню помiч i опiку... * * * Коли через степовi таборовища пройшла звiстка, що хан i вождi знайшли для народу iнших богiв, сильнiших i прихильнiших, нiж дотеперiшнi, нiхто майже не спротивився. Бо всi таки справдi очiкували вiд руських богiв багатства, вигiдного життя, перемоги без боротьби й слави без змагання. А за тим, як викидали з шатер старих, обмацаних руками столiть чорних божкiв, як палили святi бубни i зривали з ший амулети й чарiвнi калиточки,— приходили на Половецьку землю все дальшi й дальшi змiни. Руськi боги не хотiли жити в пiвтемних, зачаджених димом багать шатрах, де завше смердiло овечиною, молоком i кiнським потом. Вони потребували ясних, високих, мiцних будов, прикрашених мальовилами й рiзьбою, напоєних запахами кадiнь i солодким спiвом. А за богами Русичiв перестали подобатися, спочатку ханам, а пiсля й простому люду, ïхнi шатра, вози, ïжа... За руськими богами посунули з Руси на Половецьку землю каменярi, мулярi, теслi, рiзьбарi, ткачi й усiлякi iншi зручнi майстри i навчителi, що тепер манила ïх до себе половецька земля. I всiх ïх тепер радiсно приймав половецький нарiд. Бо треба було поставити багато храмiв для руських богiв, багато збудувати хоромiв для вождiв i ханiв, робити цеглу, тесати камiння й дерево, ткати сукна й полотна... Дивлячись на те, як легко приймають новi боги до себе Половецьку землю, як радiсно влаштовуються серед степового народу, заспокоєно втягував Отрок у нiздрi степовий вiтер, i вже в його подувах вiдчувався йому запах диму з майбутнiх згарищ Руськоï землi. О, звикне, звикне бог Руси до цiєï степовоï землi, насититься в нiй запахом ладану й звуками спiву, а тодi напевно вiддасть вiн силу руську на поталу силi половецькiй, що нарештi таки стане над Руською землею грiзною хвостатою звiздою... I сам Отрок, великий хан, пiдганяв свiй нарiд, щоб швидше, швидше переймав вiн вiру й звичаï народу руського, швидше вислужував собi ласки й приязни нових богiв... А запах Евшан-зiлля паморочив його радiстю майбутньоï слави. Але кiнчали майстри й навчителi руськi свою працю й не хотiли вже покидати Половецькоï землi. Бо все ширше й ширше розливалися по степу звичаï Руськоï землi. По схилах балок виростали ханськi палати, будованi звичаєм руським або ромейським, бiля них купчилися вже садиби ïхнiх пiдданих... I Половецька земля почала забувати про шатра та укривалася весями, як земля Руська. Забула й Русь про ворожнечу з степом. Бо здолала вже його не мечем, списом i стрiлами, але силою свого Бога, словом своïх навчителiв i зручнiстю майстрiв. I не вiдчував цього половецький нарiд, а радiсно приймав усе дальшi й дальшi дари землi Руськоï. Та проте не ввесь нарiд охоче хилився перед новими богами. Мало було тих, якi цього не зробили, але все ж були такi, що не схотiли викинути з шатер своïх старих богiв, анi замiняти своï степовi рипливi мажари за бiлi хатки над степовими байраками. Забрали вони з собою своïх богiв i покинули рiднi степи. Було ïх мало, й нiхто не затримував ïх, коли вiдходили вони вiд рiдних таборовищ ген-ген аж за Половецьке море. Минали роки. Спокоєм i достатком повнилася Половецька земля. Множилися оселi, росли храми, руськi звичаï заступали колишню половецьку здичавiлiсть. Уже добровiльно, а не як полонянки, йшли руськi дiвчата до половецьких степiв, а дiвчата половецькi до землi Руськоï... I був такий сумир, що, здавалося, забули степи, навiщо кликали до себе руських богiв... Не забув лише хан Отрок. Часто бойовий крик сам йому дерся з грудей, але все здавалося йому, що не настiльки ще розмножився його люд, не настiльки ще змiцнiв, щоб мiг розпочати боротьбу з Руссю. Був терпеливий i мудрий хан Отрок. Навiть калиточку з чарiвним зiллям далеко заклав вiд себе, щоб не турбувала невчасно його душi. Був терпеливий, як той степовий яструб, що цiлий день може ширяти над степом, слiдкуючи за сторожкою здобиччю... Коли ж нарештi здалося хановi без усяких сумнiвiв, що нарештi прийшов час i наспiла його доба, вiн скликав велику раду. З'ïхалися з цiлого степу хани й вождi до Отроковоï палати, як не з'ïжджалися вже з давнiх часiв. I великий хан почав до них промовляти... Згадував ïм минулу славу половецького народу, його походи на Русь i ромеïв, його перемоги... Чекав, що засвiтяться ïхнi очi, як зiницi вовчоï зграï зимовою нiччю. Але зiстали вони спокiйнi й темнi, мов тi зарослi кугою степовi озерця. Згадав про ворогiв половецького племени, чекав, що бiлi зуби виблиснуть люттю iклiв, але уста присутнiх скривилися стриманою зiвотою. Подумав, що це йому лише так здається. Але коли почав говорити про Русь, про усi кривди, що заподiяла вона половецькому народу, про ïï вiчне ворогування з степом,— не мiг уже сам стриматися, й клекотливий, наповнений жадобою помсти й бою викрик: На Русь вирвався йому з горла. Та зараз же ввiрвався. Бо до його вигуку не приєднався анi один голос з присутнiх, не випросталася анi одна бойова постать... Приголомшений несподiванкою, стояв великий хан серед своïх вождiв, що (бачив i зрозумiв!) вiдвертали один по одному своï погляди вiд його спалахнувшого зору... Довго мовчали збори. Нарештi пiдвiвся один молодий ханенко i заговорив. I теє, що чув Отрок, падало на нього, мов ледовi брили, якi тягарем i студiнню розторощують необачного човна. Вiн озирався довкола, як звiр, що, загнаний у хащi, вже не має надiï на порятунок, вiн шукав очима приязних поглядiв, але всi вiдверталися вiд нього: чужого, незрозумiлого, навiть ворожого вже ïм вiстуна... А ханенко говорив, що минули вже часи, коли степ мусiв ворогувати з Руссю. Минули й не повернуться! Бо немає чому вже ставати половчаниновi проти русина i, крiм подяки, нiякi почуття вже не тривожать половецьке серце. Русь принесла степу свого ласкавого й могутнього бога, за ним прийшли руськi хати, в яких так вигiдно жити, хлiб i печеня, що смачнiшi вiд проса й сирого м'яса, i руськi пiснi, що солодшi вiд половецьких скиглiнь... Спокiй i мир запанували над половецькою землею, i є злочином закликати половецький нарiд битися з Руссю, милим братом, з-за якоïсь там забутоï слави половецького роду... Ханенко говорив ще бiльше, але Отрок уже не слухав. Хижа лють охопила його iстоту, пiдступила' до серця й залила крiвлею очi. Шарпнув вiн сорочку, зiрвав з грудей калиточку з Евшан-зiллям, хотiв дати понюхати чарiвного зiлля зухвалому юнаковi, рабовi руському, цим трусливим порущеним зборам... Але Евшан-зiлля не видало жадного запаху. Було вже лише травою, звичайним сiном, що його множать половецькi степи... Остовпiв, але зараз же шпурнув калиткою об землю й, хитаючись, покинув збори. Нiхто не затримував його, нiхто не перешкоджав йому, коли вiн сам виводив свого коня, й нiхто не супроводив свого хана, коли вiн подався ген-геть, на пiвдень, до Половецького моря... Як колись перед роками, коли ще юнаком мандрував Отрок з Орею до рiдних таборовищ, за призабутою батькiвською славою й честю,— так i тепер поспiшався вiн степами та байраками. Вiдшукував тих, що колись не схилилися, не скорилися, не захотiли анi руських богiв, анi руського миру й спокою... Знайшов ïх... Знайшов далеко, за морем, незначнi рештки свого половецького народу. Знайшов таким, яким був вiн ранiше, цiлий половецький нарiд, що, як Евшан-зiлля, видавав з себе мiцний аромат степовоï сили й слави... Тi самi боги, тi ж самi пiснi, звичаï й шатра... Усе, що вже вигинуло в ïхнiх братiв на пiвночi... I знов нiби забутий запах Евшан-зiлля дiткнувся Отрокових нiздер. Коли перед старшими цього невеличкого племени розповiв покiрно вигнанець усе те, що сталося з ïхнiми братами в пiвнiчних степах,— лише мовчанка була йому вiдповiддю. Аж нарештi старезний дiд, нiби всiм мохом степу порослий, наблизився до Отрока, подивився йому пильно в вiчi i знов сiв. За ним уставали, пiдходили iншi, придивлялися зблизька до вигнаного хана... А пiсля заговорив найстарший. Говорив не до Отрока, навiть не до присутнiх. Говорив так, нiби в розлогому шатрi не було нiкого, крiм нього, а вiн звiрявся напiвголосу самому собi. А думки його були вiдголосом тих самих думок, що опановували його, коли зi жменькою непримиримих покидав був вiн рiднi степи, бо не хотiв приймати чужого бога. Нi, не самого нового бога боявся вiн. Боявся того, що з новим богом загубить половецьке плем'я свою стару душу. А на ïï мiсце увiйде душа руського народу... Так i сталося! Навчилися ïсти м'який руський хлiб, i зм'якло мужнє половецьке серце. Почали висиплятися на м'яких перинах з руськими дiвчатами, i перестала ïм Русь бути ворогом, бо вже й дiти ïхнi були пiврусичами. Стали плекати пшеницю й зробилися руськими орачами, ïхнiми погоничами й слугами. Не захотiли бути далi панами степу, бо тяжкi й суворi були обов'язки степового пана! А прислужникам Руси спокiйно й вигiдно жилося пiд чужим паном i чужим богом... Дiд докiнчував своï шепотливi мiркування, i за кожним його словом усе нижче й нижче хилилася Отрокова голова. Так! Не було нiякого сумнiву: вся вина на нiм! На нiм, що, давши здолати себе сумнiву у власнi сили i вiддавши нарiд у опiку чужим богам, промарнував i половецьку вдачу, й половецьку душу. Думав, що помститься Руси, коли перейме силу ïï богiв, але не помiчав, що робив це лише тому, що це було легше й спокiйнiше, нiж сполягати на власний меч i власних богiв. Обманювався й обманював!... А пiсля довшоï тишi, коли в шатрi не було навiть чути i дихання присутнiх, пiдiйшов Отрок до дiда, схиляючись перед ним в очiкуваннi присуду. I спокiйно вислухав його... Була пiвнiч, але таборовище ще не спало. Зойки й лемент ступали до високого неба, тривожнi нарiкання над тим, що навiки мусить вiдiйти до зоряних степiв. Та коли з шатра вивели врочисто вбраного Отрока й пiдвели до нього коня з сiдлом мертвих — усе затихло. I коли висаджували Отрока на коня та примоцовували до високоï спинки, немов безвладного трупа, i коли страшний поïзд вимчав у темний степ — анi подиху стогону, анi шепоту болю не видала жертва, почот i глядачi... I знов, як перед роками, мчав страшний поïзд нiчною тишею. Лише коцало копито об копито, шелестiли трави, рипiли сiдла, мiсяць здiймався млиновим колом над краєм степу. Але в Отроковi не було вже нiякоï думки: поïзд мертвих з бездушною жертвою! Лише, як пiд жертовним ножем, падала в яму страшна жертва покути за минуле й офiра надiï за будуче половецького племени,— тодi лише тяглий крик, немов викрик раненого звiра, промчав над степом... I була в нiм i тривога, i гордiсть, i одвiчна жадоба вiдплати!
ЕВШАН-ЗIЛЛЯ